Давно-давно, шістнадцять століть тому, жив у місті Мирах, у Малій Азії, хлопець Миколай. Був він сирота. Його батько й мати померли, залишивши синові велике майно.

   У серці Миколая була велика доброта, і він вирішив роздати своє майно бідним. Та тільки ж був він дуже несміливий, і тому почував себе нещасливим.

   У безсонні ночі виходив Миколай на плоский дах свого дому й дивився на бідні домівки-ліп'янки. Біля них спали їх убогі мешканці. У домівках, нагрітих за дня гарячим сонцем, було душно, отож люди лягали спати перед порогом на землі. Лежали вони в лахмітті, подертому на важкій праці в копальнях мармуру. Спали тут і малі діти, які ніколи ще не зазнали в житті радости.

   І стискалось серце Миколая на вид цього людського горя. Він думав: "Як допомогти бідним дітям?"

   І ось однієї ночі наклав Миколай повен міх усякої їжі - м'яса, хліба, медяних паляниць, дактилів, фіг, а також одежі й грошей і непомітно від служби вийшов з дому. Обережно-тихцем поклав мішки біля порога найближчої хатини, де спали бідні діти.

   Уранці придивлявся Миколай з даху свого дому, як раділи малі діти цим міхом!

   На другу ніч вибрався Миколай знову з повним міхом і поклав його біля іншого дому, де були діти. І такі мандрівки повторював він уже щоночі. У місті ні про що інше не говорили, як тільки про невідомого добродія. Діти не раз бачили крізь сон постать у темнім плащі, що клала мішок, але постать скоро зникала.

   А старий слуга Миколая затривожився, коли побачив, що в коморах щораз менше припасів. "Напевно хтось краде їх, - подумав. - Треба зловити злодія!"

   Одної ночі побачив слуга чоловіка в плащі з каптуром на голові. З мішком на плечах він перелазив через браму на вулицю. Слуга підняв галас, збіглись інші слуги й кинулись у погоню. Засоромлений Миколай, бо ж це був він, замість зупинитись і відкрити своє обличчя, почав утікати. Побудились і люди на вулицях, побудились і діти й усі стали здоганяти Миколая.

   Перші наздогнали його діти і... пізнали свого доброго опікуна. Пізнали його плащ і мішок повний добра.

   - Це не злодій! Це наш опікун! Наш добродій!

   Зупинились люди, здивовані та збентежені.

   - Це ж Миколай! Багатий Миколай! Ось хто цей добрий дух, що нам дарунки приносив, дітей наших від голоду рятував!

   Минули роки. Миколай став священиком, а далі й єпископом у Мирах. Всі шанували й любили його за доброту, за ласкавість і мудрість.  А про діток він і далі не забував. Як тільки довідувався, що якась дитина в біді, зараз ішов до неї з потіхою та подарунками.

   Коли помер Миколай і його душа стала перед Господнім престолом, Господь спитав:

   - Чого бажаєш, мій Миколаю, в нагороду за добре життя на землі?

   - Нічого не бажаю, - відповів Миколай, - тільки дозволь мені, Боже, сходити час від часу з неба на Землю й відвідувати дітей.

   Усміхнувся ласкаво Господь і сказав:

   - Знав я, яке буде твоє прохання. Щороку в день своїх іменин зможеш сходити на Землю.

   А на Землі пам'ять про Миколая не завмерла. Всі пам'ятали про його добрі діла, про його святе життя, і тому Церква його святим назвала.

   І від того часу кожного року в день своїх іменин у місяці грудні святий Миколай ходить по Землі і розносить добрим дітям дарунки.  Знає святий Миколай, що всі малі діти чемні й добрі, і знає, що всі українські діти мають добрі серця, люблять Бога, люблять свій рідний український нарід і рідний край - Україну.

   Він з великою радістю відвідує українських діток і обдаровує їх усякими чудовими дарунками. Між ними найкращий дарунок - рідні українські книжечки.

   Дуже радіє святий Миколай, коли добрі люди, що люблять дітей, допомагають йому в доброму ділі. Тішиться, коли в день святого Миколая українські діти дають одні одним дарунки - книжечки, тішиться, коли дехто навіть і одягнеться так, як він, і, замість нього, приходить до дітей з дарунками, з добрим словом і порадою.

Богдан Данилович 

МОЛИТВА ДО СВ. МИКОЛАЯ

   Великий угоднику і святителю Божий Миколаю, пастирю й учителю всіх, хто зі щирим проханням вдається за твоєю допомогою! Ти допомагав тим, які до тебе вдавалися, допоможи й мені в усіх труднощах і потребах життя мого. Коли прийде хвилина, де сила моя заслабка, де труднощі, що стають на дорозі життя мого, завеликі для мене, ти, угоднику Божий, подай мені помічну твою руку і стань мені на охорону, як ставав завжди тим, хто у труднощах і небезпеці пам’ятав про тебе. Поблагослови мене святительською твоєю рукою, настав на стежку добру, запали в мені віру непохитну і моли Христа Бога спастися душі моїй. Амінь.