Київська традиція являє собою церковно-національне життя українців, яке почалося від Хрещення князя Володимира, розвивалося впродовж історії і сьогодні є найглибшою підставою української ідентинчости. Кожне століття нашої християнської історії вносило свої елементи в київську традицію. У ХІХ ст. знаковою постаттю її розвитку став о. Маркіян Шашкевич, який прийшов на світ рівно 200 років тому, а саме — 1811 року. У той час Київська Церква на теренах Західної України існувала під назвою Галицької митрополії. Австрійська держава, до якої були включені західноукраїнські землі, була багатонаціональною країною. Освічені люди знали декілька мов — у Галичині це були: українська, польська і німецька мови. Різним був суспільний статус цих мов — німецька була державною, польська історично утвердилась у вищих суспільних верствах, українською спілкувались селяни. У храмах богослужбовою мовою була церковнослов'янська, мовою проповідей — польська. Галицьке духовенство успадкувало від станового суспільства Польської Речі Посполитої XVIII ст. культури класицизму звичай уживати польської мови. Однак у ХІХ ст. перед кожним европейським народом, у тому числі й українським, постало питання його національної ідентичности. Для українців на це питання було декілька варіантів відповідей: а) українці державно є австрійськими громадянами, а тому їм слід мовно і культурно ідентифікуватися в "німецький простір"; б) українці ("русини") є одним із племен польського народу, тому для них природно "влитися" в єдине річище польської культури; в) українці — історично слов'яни, а тому їм слід триматися древньої церковнослов'янської мови, яка об'єднує їх з іншими слов'янами в єдину сім'ю "братніх народів". Такий різнобій думок супроводжував українське суспільство в пошуках власної ідентичности. І тоді до суспільної дискусії приєдналася Церква. Єрархи Греко-Католицької Церкви, зокрема, митрополит Галицький Михайло Левицький і єпископ Перемиський Іван Снігурський однозначно підтримали український характер Церкви і стали вже в 1810-х роках вимагати від священиків проповідувати і вести навчання релігії "народною", тобто українською мовою. У 1830-х роках оо. Маркіян Шашкевич, Іван Вагилевич і Яків Головацький ("Руська Трійця") першими втілили вимоги єрархів у м. Львові, в один і той сам день розпочавши проповіді українською мовою в трьох львівських храмах. Цей прорив започаткував внесок Церкви в духовно-національний розвиток українців, а в самій Церкві українська мова все більше набувала статусу мови сакральної. Так, у другій половині ХІХ ст. було перекладено українською літературною мовою Святе Письмо (письменниками Кулішем і Нечуй-Левицьким). У 1920-ті роки митрополит Василь Липківський переклав українською мовою Божественну Літургію.

    Що означає цей доконаний факт для нас, сучасних українців? Насамперед, традиція передається батьками, а ми є її спадкоємцями. Не вибирають батьків, Батьківщину, прадідну культуру. Мова є елементом переданої культури. Для київської традиції мовне питання було вирішене близько 200 років тому. Церква хоче звістити суспільству, що українська мова є однією з підвалин національної ідентичності. Ми українці, поступово стаємо нацією. Ми вже визнали Україну рідною землею, сприйняли національну символіку, погодились у Конституції, що попри всі різниці щодо походження наших предків ми є одним українським народом. На черзі — прийняти мову, якою тисячоліттями спілкувались мешканці цієї землі. І справа не в тому, що державних мов може бути дві чи три, і не в тому, хто якою мовою звик розмовляти. У баченні Церкви мова є національною культурною спадщиною, перейняти яку має честь кожна культурна людина. Зловживання у мовній ділянці є ознакою недостатньої культури. Діти Київської Церкви — чи греко-католицької, чи православної — моляться Богові українською мовою. Про це від століть подбали і греко-католик Шашкевич, і православні — Куліш, Нечуй-Левицький, Липківський і Денисенко. Щоб стати собою, нам потрібно, за прикладом Церкви, в певний момент подолати психологічний бар'єр, постколоніальні комплекси і почати спілкуватись одвічною мовою цієї землі. За словами ап. Павла: "Нам треба позбуватись старої людиини... і одягнутись у нову людину сотворену на подобу Божу, у справедливості і у святості правди" (Еф. 4, 22, 24).

   У своєму посланні до вірних, з нагоди двохсотріччя з дня народження отця Маркіяна Шашкевича, Блаженніший Святослав ось що сказав: «Прагнемо, щоб цей рік став часом особливого вшанування цього апостола українського народу, про якого слуга Божий Митрополит Андрей (Шептицький) свого часу сказав, що він є «нашою славою», «великим апостолом», «чоловіком, від Бога посланим», «велетнем, що сам ішов вперед і провадив вперед весь нарід».

Кількома словами важко передати всю велич генія отця Маркіяна. Великий поет, визначний лінгвіст, а передовсім – невтомний, ревний і святий священик, якого Господь послав нашому народові в часи великого духовно-культурного занепаду, щоб пробудити його, показати йому його гідність і велич, скерувати його на шлях національного та духовного відродження. Маркіян Шашкевич прожив лише 32 роки, проте його внесок у формування українського національного духу та національне пробудження нашого народу є неоціненним. За словами Митрополита Андрея, могутня ідея Маркіяна була поштовхом всього нашого національного відродження. Подібно до рибалок, які стали Христовими апостолами і словом своїм струснули старим світом, Шашкевич став апостолом нашого національного пробудження і струснув свідомістю мільйонів русинів-українців.

   Це про нього колись влучно сказала Наталя Кобринська, що в Галичині Шашкевич першим «ударив палицею Мойсея у зледенілу скалу народних почуттів. І бризнув струмінь живого слова і живої народної літератури». В ті смутні часи занепаду, зневіри та збайдужіння, коли провідна верства народу залюбки послуговувалася польською чи німецькою мовою, вважаючи власну мову некультурною, чи навіть непристойною, отець Маркіян одним із перших в Галичині звернувся до українців із проповіддю Божого Слова їх рідною мовою. Це було слово до сумління «національної еліти», до кожного русина-українця: «Руська мати нас родила... чому ж мова єй немила?»

   Пророчий дух великого Маркіяна, на думку Митрополита Шептицького, полягав у тому, що він був насамперед святим і ревним священиком. «Саме його апостольський дух, його священича ревність підказували йому, що душпастир повинен потрапити до сердець вірних. А щоби потрапити до сердець вірних своєю проповіддю, треба промовляти до них їхньою мовою. Думка скромненька, без шуму, без претензій, а однак вона стала підставою нашого народного відродження» (Митрополит Андрей (Шептицький)), Промова на могилі отця Маркіяна Шашкевича про обов’язки і завдання духовенства, 5 листопада 1911 року).

   Аналізуючи минуле, можемо ствердити, що Маркіян Шашкевич був визначним, але водночас і типовим прикладом священства, яке впродовж історії у величезній кількості зродила Українська Греко-Католицька Церква. Способом існування та станом душі цього духовенства було звернення до народу всього свого серця та життя, щоб цей народ «підносити, просвічувати, боронити, щоби його спасати, щоби за нього вмирати» (там само). В наш час, коли простежується велика прірва між народом та його правителями, коли так мало є людей, які справді дбають про майбутнє українців, Церква, дивлячись на постать цього свого славного сина, закликає священиків і всіх, хто не байдужий до долі власного народу, наслідувати ідеал, що його втілив отець Шашкевич: щиро любити свій народ, бути завжди близько до нього, ревною працею йому служити, відважно захищати його права і свободи, невтомно підносити його культуру і духовність, щоби цей народ міг сповнити своє покликання в історії та вповні розвинути свої, Богом дані, таланти.

   Сьогодні ми хочемо подякувати Господу Богу за те, що дав нам цього праведника духу, який так ревно і жертовно служив народові й Церкві. Наполегливо закликаємо духовенство та всіх наших вірних наслідувати його приклад у молитві, праці та жертовності для рідного народу. Заохочуємо всіх брати активну участь у заходах із вшанування його святої пам’яті. Нехай він знову пробудить в усіх нас Духа Божого, навчить любити свій народ, не забуваючи, що «люд – це наша сила; що праця для нього – це наше завдання; що його добро – це наша будучність» (Слуга Божий Митрополит Андрей).

   Нехай за молитвами святих і праведних української землі Всемилостивий Господь береже наш народ і нашу улюблену Батьківщину та благословить усіх своїми щедрими дарами!»

   Даний матеріал взято з інтернет ресурсів