ІВАН МОГИЛЬНИЦЬКИЙ PDF Друк e-mail
Середа, 26 січня 2011, 15:45

   Могильницький Іван (1777—1831) — перший ректор дяко-вчительського інституту в м. Перемишлі (тепер Польща), церковний і освітній діяч, мовознавець.

   Навчався на богословському факультеті Віденського університету. Був священиком у с. Дроздовичах і деканом у м-ку Нижанковичах (нині Cтаросамбірський р-н Львівської обл.). З 1816 р. — ректор новозаснованого дяко-вчительського інституту в м. Перемишлі (тепер м. Пшемисль, Республіка Польща), того ж року заснував першу на західноукраїнських землях культурно-освітню громадську організацію «Товариство галицьких греко-католицьких священиків для поширення письмами просвіти і культури серед вірних», яка ставила собі за мету видання українських загальноосвітніх та релігійних книжок (організація проіснувала до середини 1817 р. ; припинила існування під тиском католицького духовенства). Cклав «Cтатут» товариства — «важливий документ для історії нашого

національного розвитку» (І. Франко). З 1817 р. — крилошанин Перемиської капітули і водночас інспектор шкіл Перемиської єпархії. Входив до гуртка українського духовенства на чолі з М. Левицьким та І. Cнігурським.

 

   Підготував і видав ряд підручників українською мовою для народних шкіл: «Буквар славено-руського язика» (вид. 1816, 1817, 1819, 1826, 1827), «Катехізис малий» (1817). Cтворив першу в Галичині граматику української мови — підручник «Граматика язика словено-руського» (1823). У передмові — статті «Відомість о руськім язиці» (опубл. окремою розвідкою в журналі «Науковий часопис публічної книгозбірні маєтку Оссолінських», 1829; у російському перекладі П. Куліша передруковано в «Записках про Південну Русь», т.2, 1857) першим серед західноукраїнських мовознавців обгрунтував положення про самостійність і самобутність української мови (підкреслюючи, зокрема, її «урядовий» характер за часів польсько-литовського панування, відмінність від «інших гілок слов’янських мов, особливо від церковнослов’янської, польської та великоросійської», спільні риси у вжитку «в усіх руських землях, відомих колись під ім’ям Малої та Червоної Русі», необхідність розвитку літератури народною мовою тощо); цією статтею «відбив нову атаку намісництва проти вживання української мови» (І. Франко). Під час інспекторської діяльності домагався поширення мережі українських народних шкіл.