Засніженою загадковістю та ніжно-непомітними кроками іще один зимовий вечір завітав у моє життя...

Я йшла вулицями улюбленого міста і спостерігала за дійсністю, злегенька притрушеною снігом: за танцем довгоочікуваних гостей з неба – сріблястих у світлі ліхтарів сніжинок, за радісними, усміхненими обличчями людей, які повертались додому, поспішаючи знову зустрітись із найріднішими, помічала, як у вікнах поступово запалювалось все більше і більше світел і подумала, що було би просто чудово, якби ці світла за такою ж закономірністю запалювались і у вікнах наших сердець. Я проходила найкращою у моєму маленькому світі вечірньою Площею Ринок. Ставало доволі по-зимовому холодно, але хто коли-небудь відвідував Львів, той зможе зрозуміти, що закохатися у серце цього дивовижного міста можна у будь-яку пору року. Та й внутрішній душевний холод дошкуляв мені сьогодні набагато більше, аніж той, що панував на вулицях. І хоч яскраві світлі спогади ще якось намагалися підкорити мою свідомість, але, на жаль, зазнавали нищівної поразки, щоразу розбиваючись на крихітні уламки об стіну моєї невиправданої втоми з гіркуватим присмаком маленьких розчарувань. Бувають такі моменти в житті, коли мороз малює візерунки не тільки на скляних шибках, але й у серці. Тоді не завжди знаєш, що робити із цією зимою в серці, яка ніяк не дозволяє зліпити із себе радісного сніговика. Отак було і того дня...

   По дорозі я таки дочекалася свого трамвая. На одній із зупинок у вагон зайшла маленька дівчинка із мамою. Мала стала біля мене. І тут, намагаючись подарувати собі шматочок уже настільки омріяного літа, я просто почала малювати на замерзлій шибці сонечко. Спочатку – казкове обличчя, потім очі... Вікна були настільки вкриті морозними візерунками, що малювати справді вдавалося дуже добре. І раптом я помітила, що маленька дівчинка, яка стояла біля мене, уважно і дуже зацікавлено стежить за рухами моїх пальців. Більше того, вона мовчки почала допомагати мені малювати сонечко. Найменша пасажирка трамвая домалювала йому вії, потім – брови. Я ж вирізьбила ніс та щоки. Тоді дівчинка подарувала сонечку на вікні дуже веселу усмішку і в той момент так само щиро усміхнулася до мене... Отак наперекір байдужим поглядам людей і добрячому холоду ми малювали маленьке сонячне диво, уже разом, по черзі вирізьблюючи нашому сонечку проміння. Завдяки цій маленькій дівчинці тепло намальованого усміхненого сонця прикрашало вже не тільки шибку холодного замерзлого трамвая, але почало насправді зігрівати і моє серце...

   Ця, здавалося б, така незначна випадковість стала для мене справжнім чудом, бо я зрозуміла, що навіть найлютіший мороз просто безсилий перед теплом щирого дитячого маленького серця; а таке серце завжди може віднайти у собі кожна людина, незалежно від віку і пори року за вікном. Цього дня одна маленька незнайома мені людина без слів підказала, що робити, коли стає сумно і холодно: просто змусити отой лід серця розтанути, малюючи на ньому своїм щоденним життям яскраве усміхнене сонце! Я усвідомила, що навіть тоді коли сердечний термометр досягає максимально мінусової холодної позначки, то це лише гарний фон для майбутнього сонця, яке зігріє новими сподіваннями, радістю та мріями! Цей день став для мене одним із тих найяскравіших подарунків Бога, який я ніколи не забуду...

   Як часто щастя приходить у нашу кімнату й устами малюка благає намалювати весну на папері тоді, коли надворі ще так багато снігу! Поруч з нами завжди є ті, які вміють ділитися своїм світлом для того, щоб зробити наше життя радіснішим. Маленьке чудо може статися сьогодні і у твоєму житті. Повір у це – і чекай! Або ж просто почни малювати сонце там, де відчуваєш особливий холод. І зовсім не дивуйся, коли тобі на допомогу так швидко прийде Той, Хто завжди хоче бачити тебе щасливим!

   Галина Андрусів