"Все, втомилася. Не можу більше", - ось що кортіло сказати їй. Схилилася чолом на руки і лежала. Думала про те, як далеко зараз всі її друзі: кожен з головою в своєму житті... Навіть, якщо хтось з них і поруч, то так заангажований в себе, що мало сподіватися на повноцінний діалог.
   Навіть, почала задумуватись останнім часом над тим, що таке зоровий контакт, якщо не бачиш тими очима людину, а тільки на неї дивишся..?

   Кортіло пірнути в океан, поплавати наввипередки з дельфінами, послухати їхнє муркання, заглянути у веселі очка. Здається, там знайшла б більше розуміння.

   І, о ні! то не був песимізм, то був просто крик душі: "Люди! Я жива! Я тут! Мені не подобається ваша байдужість! Розцикліться з себе, помітьте мене, помітьте, що ви мені потрібні. Що у вас не все аж так добре, чи аж так погано. Що варто просто сісти поруч і поговорити ні про що".
   Їй не хотілося дискотек, довгих осінніх прогулянок чи посиденьок в кав'ярні.
   Їй кортіло щирості. Такої свіжої як осіння прохолода...

   Бо, може, то вона збайдужіла?.. Не вміла розрізнити де сум, а де радість. В безконечній погоні за щастям так втомилася, що ледво переставляла ноги, не могла йти. Могла отак лежати чолом на складених руках, згадувати своїх друзів - як іконки зображень у слайдах - з посмішками, щасливих, зі сльозами на очах... таких різних і таких люблених нею. Ту різношерсту компанію, що була цілою системою координат з перетином в її серці.

   "Багато друзів не буває!" - повчальним тоном казали якісь ніби-то істини. "Але скільком я можу бути другом? Скількох я можу вирвати з байдужості своєю присутністю, своєю підтримкою?.."

Втомилася гнатися за ілюзорним щастям. Втомилася грати ролі успішної, ділової, соціальноактивної...

   Підвелася. Посміхнулася.
   Й пішла в напрямі до тих, котрих дуже любила, бо!
   "Любов - це дорога в одному напрямку: вона виходить завжди від тебе і веде до інших" Anonimus
   ...

   Фотографія: Отутечки

   Уляна Журавчак