Пам'ятаєте, колись був такий хороший мультфільм про їжачка та ведмедика, які щовечора вилізали на небо і протирали зорі, щоб всім навколо стало світло і затишно? Можливо, у нашому житті теж є зірки, яких не видно лише тому, що їх колись притрусили пилом. На жаль, не кожен це помічає, та й далеко не всім вистачить відваги взяти драбину і витерти той зоряний пил. А втім, дехто і сьогодні не втомлюється долати чималі перешкоди заради того, щоб подарувати іншим трішки світла і затишку...

   Він щодня прокидався раніше від усіх і поспішав на свою роботу, яку неабияк любив, незважаючи на деякі незручності. Просто мріяв зробити цей світ чистішим і світлим. Він зауважував різні відтінки неба і дивувався тим байдужим перехожим, які задумано дивилися вслід за своїми кроками у бруківку. А тим часом життя змінювалось... Ванільні хмари пропливали над містом, лагідно усміхаючись до нього. Люди з кожним днем винаходили щось нове... А він просто наполегливо працював. Незважаючи на все, що відбувалося у світі, невтомно протирав свої зорі. Весна дарувала йому море цвіту на асфальті. Осінь дивувала майстерністю візерунків на опалому листі, а перший сніг підбадьорював вологою присутністю на віях. Дійсно... Він таки любив свою роботу. Не один раз рятував від холоду диких голубів. Завжди в кишенях носив соняшникове насіння і печиво. Він так хотів, щоб птахи завжди окрилювали небо, а люди хоча б інколи брали з цього приклад. Час від часу йому доводилося посадити дерево в парку на тому місці, де його вчора безжалісно викоренив вітер. Відроджене зелене життя завжди дякувало йому краплями прозоро-чистої роси на галузках. І, мабуть, заради таких моментів вартувало так сильно любити те, що він щодня дбайливо виконував...

   У вікно багатотисячного міста постукав світанок. Люди поспішали на роботу. Ступали по щойно скропленій водою, свіжій бруківці. Малюки, кваплячись в садочок, зупинялися біля радісних голубів і вимагали у батьків хоча б одне фото на згадку про такий світло-кришталевий ранок. А веселка пробивалася крізь зелену вуаль крихітних листочків щойно посадженого деревця, даруючи серцям романтиків так багато нових життєвих кольорів. ...Зробивши своє місто чистим, Двірник спокійно повертався додому. І незважаючи на те, що не кожен помітив, скільки сонячних усмішок він подарував місту сьогодні, із втомлено-щасливим виразом обличчя уже малював у своєму щоденнику ще один дивовижний схід сонця.

   Ця історія – не солодка вигадка. Я дійсно знаю такого двірника. Він щоранку усміхнено бажає мені гарного дня. Був період, коли я вельми дивувалася його життєрадісності. Але якось зрозуміла, що наше життя стає казкою лише тоді, коли ми самі її пишемо щоденними, нехай навіть маленькими і непомітними для загалу, проте, добрими кроками. Отак, як робить цей двірник. Мене часто цікавила відповідь на запитання: чому людина, виконуючи цю нелегку роботу, завжди така радісна? І я довго шукала відповідь. В моїй голові склався такий собі ребус. Може тому, що будь-яка робота приносить задоволення, якщо виконуєш її з любов'ю? Або ж цей двірник пам'ятає слова їжачка із мого улюбленого вищезгаданого мультика, які звучали приблизно так: «Якщо я не протру зірки, то хто ж тоді їх протре?» А може, отой добрий двірник завжди так загадково усміхається тому, що просто бачив, якого кольору світанок!!!

   Хто зна???