Як більшість маленьких діток, я вірила, що моя мама може зробити все на світі. Вона була життєрадісною, енергійною жінкою, що грала теніс, шила весь наш одяг і писала статті у газету. Я відчувала якесь благоговіння від її надбання та вроди.

Вона любила розважатися та проводила години, готуючи закуски, наповняючи дім квітами і пересуваючи меблі, щоб зробити більше простору для танців. Але якраз мама і була тією особою, яка любила танцювати найбільше. Зачарована, я милувалася її святковою сукнею. Навіть сьогодні я пам’ятаю нашу улюблену чорну сукню: з кружевним ліфом, ідеальну прикрасу до її світлого волосся. Потім вона одягала чорні туфлі на високому підборі і перетворювалася для мене на найкращу жінку в світі. Але коли її виповнився 31 рік, її життя кардинально змінилося. А з ним і моє.

Вночі, вона задавалася, лежала лише на спині, прикована до лікарського ліжка, спаралізована доброякісною пухлиною спинного мозку. Мені тоді було 10 років; я була занадто малою щоб зрозуміти іронію слова “доброякісна”, тому що вона вже не була ніколи такою ж як і раніше.

Мама зіткнулася зі своєю хворобою з тим же інтузіазмом, з яким зустрічала все. Слова “інвалід” та “фізіотерапія” стали частиною нового дивного світу, у який ми ввійшли разом. Поступово я почала піклуватися про свою матір, яка завжди піклувалася мною.

Зрештою вона пересіла у візок і нашою рутиною стали поїздки до кухні, де вона інструктувала мене щодо мистецтва чищення моркви та картоплі і натирання м’яса свіжим часником, сіллю і шматочками масла.

Коли мені було 11, мама сказала, що в них з татком буде дитина. Набагато пізніше я дізналася, що лікарі наполягали на терапевтичному аборті, який вона бурхливо відкинула. Дуже скоро ми обоє стали матерями моїй маленькій сестричці, Марії Терезі. За кілька разів я навчилася міняти підгузники, купати й годувати дитину. Один епізод і зараз не йде мені з голови: дворічна Марія Тереза впала і розбила коліно, розплакалася і побігла повз розпростерті обійми мами до мене. Я занадто пізно побачила відображення болю на маленькому обличчі, але все, що вона сказала, було: “Це природньо, що вона побігла до тебе, ти ж так добре піклуєшся про неї”.

Кожне досягнення було втіхою, яку ми ділили: машина з електроуправлінням, її повернення до університету, ступінь магістра у педагогічній і психологічній консультації.

Вона вивчила все, що могла, про інвалідів і в кінці кінців заснувала групу підтримки “Інваліди разом”. Одного вечора вона взяла мене і брата з собою. Я ще ніколи не бачила так багато людей з фізичними вадами. Я повернулася додому, міркуючи якими щасливими ми є. Вона також відрекомендувала нам жертв церебрального паралічу, дозволяючи побачити, що вони ж такі розумні як і ми. Також вона навчила нас спілкуватися з розумово відсталими, підкреслюючи їхню доброту і покірливість.

Через те, що мама з таким оптимізмом прийняла свій стан, я рідко почувала сум чи гнів з цього приводу. Але одного дня моя впевненість захиталася. Довго після того як образ моєї мами на високих каблуках розтанув у моїй уяві, в нас вдома була вечірка. Тоді я була підлітком і, коли побачила як моя мама сиділа осторонь і спосетрігала за танцями друзів, я була вражена жорстокістю її фізичних обмежень. Видіння моєї сяючої, танцюючої мами спалахнуло перед моїми очима і мені стало цікаво, чи вона теж пам’ятає. І коли я підійшла до неї, побачила, що, хоч вона й усміхалася, її очі бриніли слізьми. Я впала на своє ліжко і довго плакала, нарікаючи на Бога за несправедливість до моєї мами.

Коли я виросла і здобула професію вчителя, мамі запропонували вчити творче письмо в колонії. Я пригадую як ув’язнені ставились до неї і чіплялись за кожне її слово, як я у дитинстві. Навіть коли вона вже не могла їздити до в’язниці, вона листувалася з ув’язненими. Одного дня вона попросила мене відправити листа одному з них, Веймону. Я запитала чи можу прочитати його і вона погодилась, мало розуміючи, яким відкриттям він стане для мене. У листі говорилося: “Любий Веймоне, я часто думала про тебе відколи отримала твого листа. Ти згадав як важко бути замкненим за гратами і моє серце лине до тебе. Але коли ти кажеш, що я не маю жодного уявлення що таке бути у в’язниці, я почувалась зобов’язаною сказати тобі, що ти помиляєшся.

Є різні види ув’язнення, Веймоне.

Коли, у 31 рік, я прокинулась одного ранку повністю паралізована, я була переповнена почуттям ув’язнення у тілі, що більше не дозволяло мені бігти через лук, або ж нести моє дитя на руках.

Довгий час я лежала, розмірковуючи чи варто жити. Здавалось, я втратила все, що було хоч трохи вартісним.

Але одного дня мені стало зрозумілим, що я все ще маю свободу вибору. Сміятися, коли я бачу своїх дітей, чи плакати? Нарікатиму на Бога чи проситиму зміцнити мою віру? Іншими словами, що я робитиму з вільнею волею, яка була все ще моя?

Я вирішила жити так як лиш можливо і шукати шляхи, щоб переступити мої фізичні обмеження за допомогою розширення моїх духовних і розумових кордонів. Я могла обрати роль зразка для моїх дітей або ж зів’янути і померти як емоційно, так і фізично.

Є багато видів свободи, Веймоне. І коли ми втрачаємо єдине, мусимо шукати інший.

Ти можеш дивитися на грати або через них. Можеш бути прикладом для молодших ув’язнених або ж злитися з бунтівниками. Ти можеш любити Бога і шукати Його, а можеш відвернутися від Нього. І у якійсь мірі, Веймоне, у цьому в нас все спільне”.

До того часу, коли я закінчила читати, світ перед моїми очима був розмитий слізьми. І саме тепер я могла, все ж, бачити свою маму з кращою чіткістю. І ще раз, знову, я відчула благоговіння маленької дівчинки, чия матуся могла зробити будь-що на землі.