Часто згадую, як ми починали восьмий клас без улюбленої вчительки математики і класного керівника Євдокії Степанівни. Вона стала завучем у сусідній школі. Нам аж плакати хотілось. І Євдокії Степанівні теж...

    – Там дуже потрібен завуч, я не змогла відмовитисяю а математиком і класним керівником у вас буде молода вчителька, тільки-но закінчила інститут. Вона вже приїхала.

   Найбільше хвилювався Льоня Левадний. Він був найбільшим у класі пустуном. Саме йому завжди влітало від Євдокії Степанівни. А тепер щиро шкодував за нею.

    Дива!

    Другого вересня в розкладі була математика. Ми вчора здалеку бачили нову вчительку: молоденька, струнка, гарна. А сьогодні вже й урок.

   Льоня бунтував усю перерву перед уроком математики. Ніби той бунт міг повернути Євдокію Степанівну. А коли продзвенів дзвінок і в коридорі одразу стало тихо, Льонька схопив стільця і ніжку його миттю вставив у ручку дверей. Ми перелякалися. Тихим коридором до нашого класу цокали каблучки: цок-цок, цок-цок...

   Хтось посмикав за ручку спочатку тихо, а потім сильніше, і ... каблучки поцокали назад, мабуть, до учительської...

   Ми вихопили стільця з ручки дверей, миттю поставили на місце.

   І раптом знову: цок-цок... Двері відчинилися, в клас зайшла вчителька. Вона вся світилась, як райдуга. Воноа    усміхалась, як райдуга.   Нам здавалося, що кожному персонально.

    – Про ваш клас мені багато розповідала Євдокія Степанівна. Я рада, що мені дістався саме ваш клас. Коли б якийсь інший, то мені було б дуже важко, я ж тільки починаю...

    Потім розповіла про себе, інститут, в якому навчалася, і про те, що професію обрала ще в молодших класах...

    З її обличчя не сходила святкова, сяюча усмішка.

    Ми ж від сорому все нижче і нижче нахиляли голови.

    – А тепер розпочнемо урок...

    Учителька нагадали минулорічний матеріал, щиро раділа, коли хтось їй допомагав, не забувши за літо якоїсь формули, і рівно за півхвилини до дзвінка сказала:

    – Хороше пройшов перший урок. Думаю, що й наступні будуть такими ж.

   Та ось усмішка ніби трохи пригасла і вона додала:

    – Забула одразу сказати: я б дуже не хотіла, щоб через кілька років, коли будете розпочинати свій трудовий шлях, перед вами хтось зачинив двері...

   Звичайно, ми всі вибачились, тісно обступивши її на перерві. А потім всі три роки спокутували свою провину старанним навчанням. І ніщо вже не могло потьмарити наші взаємини. А найкращим математиком серед нас став таки Льонька...

    В духовному житті ми також часто закриваємо двері свого серця перед ближніми, перед тими, кого зустрічаємо на дорозі життя. Закриваємо двері серця, бо вважаємо їх негідним розмови з собою, гіршим від себе. Уникаємо їх, бо часто бачимо їх помилки, гріхи... і при цьому забуваємо, що вони, можливо, тільки-но розпочинають свій тернистий життєвий шлях.

Поставити себе на місце іншого, побачити таємні порухи душі ближнього ще невипробуваної життєвим досвідом, відчути те, що ще невисловлене словами... Ось що головне. Тоді світ навколо нас зміниться, стане кращим.