Настав той час, коли доступною стала інформація про голодомор в Україні в XX столітті. Ала ще набагато раніше свідомі українці в еміграції писали про причини і страхіття геноциду. Видатний український письменник, публіцист і громадсько-політичний діяч, удостоєний у 1992 році Державної премії України імені Т. Шевченка (посмертно), Іван Багряний у своєму памфлеті «Чому я не хочу вертатися до СРСР?» наводить досить цікаві дослідження. Памфлет, який він написав у 1940 році в Західній Німеччині, був перекладений багатьма мовами і відіграв значну роль у вирішенні долі нашої політичної еміграції. Сталінським людоловам було пославлено заслін, і десятки тисяч емігрантів із Західної Європи попливли до Америки, Канади, Австралії, не повернулися до СРСР, де на них чекали в'язниці та переслідування. Ось деякі рядки з цього

памфлету:

Візьміть Малу Радянську Енциклопедію видання 1940 року, розкрийте її на букву «у» і прочитайте в рубриці «УРСР», що там написано.

Це документ. А написано там чорним по білому, хоч і дрібним друком, що Радянська Україна за переписом 1927 року мала українського населення 32 мільйони, а в 1939 році, цебто по 12 роках... 28 мільйонів.

Всього лише 28 мільйонів! Де ж ділися 4 мільйони людей проти 1927 року?

А де дівся приріст, що за 12 років мав бути щонайменше 6-7 мільйонів.

Разом це (становить) яких понад десять мільйонів. Де ж вони ділися, ці 10 мільйонів українського населення? Що з ними сталося в країні «цвітучого соціалізму»?

...У 1929-32 роках, в так званій «колективізації», більшовизм виповів війну заможному селянству гаслом «знищення куркуля як классу». В практиці це означало фізи чне винищення колосальної маси людей, чесних трударів-хліборобів. І насамперед винищення українського селянства. Це знищення «куркуля як класу» в дійсності було для нас знищенням України як нації, бо вона на 70 відсотків селянська. Під цим гаслом фізичного знищення винищено буквально мільйони українського народу. І не т. зв. «куркулів» а бідняків, інтелігентів і робітників.

...В 1933 році більшовики організували штучно голод в Україні.

Перед очима цілого світу українське селянство вимирало цілими селами й районами, понад 5 мільйонів українського селянства загинуло тоді страшною голодною смертю. Допомогу, яку зорганізувало було в Західній Україні під проводом митрополита Шептицького, братню допомогу від тієї частини українського народу, що жила поза межами СРСР, під Польщею, Сталін відкинув і навіть нічого не сказав про це вимираючим українцям в СРСР. Навіщо? То небезпечно, бо то є національна солідарність, така страшна для більшовизму.

У 1933 році було надруковано Звернення Греко-католицькго єпископату Галичини до світової громадськості з приводу голодомору в Україні.

Та процитуймо знову ж памфлет Івана Багряного:

Елеватори в цілому СРСР тріщали від українського хліба, запрацьованого українським народом, і здобутками того народу більшовики завоювали за безцінь світові ринки, творячи демпінг, постачали ним китайську революцію тощо... В цей час умираючих українських селян, що їхали до столиць просити на вулицях милостиню, виловлювала червона жандармерія, звана робітничо-селянською міліцією, і викидала геть за місто вмирати на шляхах.

... Радянська статистика не заслуговує на довір'я. Перепис в кінці 30-х років починався двічі. Раз у 1987 році, після закінчення перепису все було зліквідовано й запроектовано перепис наново, віддаливши його на довший час, бо наслідки першого перепису були жахливі.

Відклавши перепис, вжито було негайних заходів, щоб сяк-так виправити трагічний стан з кількістю населення в окремих республіках, а особливо в Україні. Негайно було проголошено закон про заборону абортів, про нагороду за многородність тощо, щоб збільшити приріст. А тоді приступлено до перепису в 1939 році. Причім пареписувано навіть по камерах смертних, затримавши виконання смертних вироків до закінчення пвоепису. І все ж на Україні не вистачало кілька мільйонів проти 1927 року, й то за даними цього, перепрошую, «перепису».

І тільки оьогодні, коли відкрито доступ до архівів, ми можемо побачити ті величезні втрати, яких зазнав український народ за період перебування у складі СРСР. За даними деяких дослідників майже 30 мільйонів чоловік.

Хроніку терору в Україні у XX столітті подає Левко Лук'яненко:

Коли у 1921-1923 рр. з України вивозили хліб, а в Україні з голоду померло понад 2 млн. осіб - це був геноцид.

Коли 1932-1933 рр. з українських сіл забрали (з використанням армії) все їстівне, оточили військом Україну і не давали можливості виїхати для порятунку куди-небудь з України - це був геноцид. І таким його визнала Міжнародна комісія з розслідування голоду в Україні 1932-1933рр..

Коли 19.12.1941 р. проти німецьких танків Жуков спрямував три кавалерійські дивізії, мобілізовані з українців Кубані, і німці за три години їх перебили - це був геноцид.

Коли вожді СРСР Л.Берія І Г.Жуков 22.06.1944р. підписали наказ №007/42 про виселення всіх українців у Сибір – це був геноцид.

Коли 1946-1948 рр, хліб з України забрали і вбили голодом 1946 року 369 тсяч, а 1947 р – 628 тисяч українців, це - геноцид.

Узагальнюючи ці всі події, можна сказати, що більшовизм вів як криваву, так і безкровну війну проти українського народу. Безкровна війна як голодомор була устократ страшнішою, сіяла розбрат, ворожнечу, руйнувала закріплену віками народну мораль, у душах витруювалася людяність, сіявся страх, підозри, розпалювалася ненависть і жорстокість, що й по сьогодні дається взнаки.

Упродовж десятиліть наш народ, на мою думку, не зумів протистояти диктаторській системі, бо фізично знищені чи морально скомпрометовані чесні люди не могли стати на захист і зорганізувати опір.

У багатьох народів були і є періоди, коли їх поневолюють, але здоровий інстинкт і почуття людської гідності сприяли згуртуванню проти насилля. І якщо вони не перемагали, то хоча б зменшували свої втрати.

Сьогодні наші вороги вже не діють відкрито, вони застосовують інші методи, щоб підкорити або поневолити чи навіть знищити. На це працюють ринки, наповнені модифікованими продуктами, багатоканальні теле- і радіоперадачі, зомбуючи аудиторію, реклама алкогольних та тютюнових виробів. Молоді люди із шкільної парти починають усвідомлювати, що все в  житті купується, і досягнути успіху ножна не працею, а обманом, підкупом. У суспільстві створені всі умови для розквіту корупції та шахрайства.

Крім цього, нас хочуть позбавити історичної пам’яті, традицій, рідної мови, української пісні, пропонуючи низькопробну ауді- та відеопродукцію чужою мовою, які тиражують і реалізують без ліцензії, а державні структури, які мають контролювати цей процес, тільки споглядають. Очевидно, і їх куплено.

Тож не дозволяймо себе дурити. Пояснюймо дітям, онукам, звідки корінь зла, який може призвести до втрати державності, нації і народу.

Парафіянка громади

Вознесіння Господнього

Анісія МАТВІЇВ, м. Дубно.